Персональна виставка в Малій галереї Мистецького арсеналу, 2026
Кураторський текст
Досвід не/повернення все частіше чується в історіях знайомих та близьких. Звичною справою стало вивчення не так давно втрачених місць і ландшафтів з архівів, спогадів, з того, що вдалося зберегти чи згадати. Персональна виставка «Зворотній рух. Щоденники» художниці Руслани Ключко підсвічує ще одну* історію такого місця.
Частині українських областей особливо не пощастило розділяти кордон із Росією. Існування впритул із невпинним ризиком одночасно жахає і, як не дивно, втихомирює. Подібно до еye of the storm (тиші в центрі бурі). Місто Хутір-Михайлівський на Сумщині (до перейменування — Дружба), звідки родом мисткиня, знаходиться в 10 км від кордону з Росією. Тим не менш Руслана попри обґрунтовані для себе самої ризики продовжує повертається туди. Зворотній рух — про циклічність самоповернення. Здається, важливим елементом такого буття є сама можливість існування в русі від і до. Намір набутися перед катастрофою (якщо так взагалі можливо). Міф про Донбас — історії, спогади, залишки минулого співбуття з місцевістю, що ними діляться свідки — виходить за свої територіальні межі. Коли існуватиме міф про Сумщину чи про Хутір-Михайлівський? Питання не тільки часу.
Про це міфотворення й замилування місцем на периферії фотопроєкт Руслани «Сіра зона». Починаючи з 2022 року художниця веде фотографічний щоденник, у якому поміж руїн повномасштабної війни та притаманного українським містам пострадянського занепаду фіксує ніжне спостереження за дорогим серцю. Собаки, залишені тими, хто виїхав, за якими мисткиня доглядає під час приїздів, коні та інші тварини — всі вони неминуче стають безвольними очевидцями впливу війни. Природа й ландшафт на світлинах вже не є тлом, натомість займають позицію спостерігача й активного учасника, що у своїй мінливості й водночас тихомирній сталості переживе кожного з нас. Разом із нечисленними мешканцями міста вони продовжують жити своєю буденністю, яку, виявляється, зовсім непросто зрушити.
Ця характеристика інтенсивності руху вимальовується ще в одному проєкті художниці, який має умисно пряму назву — «Про повернення». Створений авторською технікою триптих простягається в довжину, заповнюючи собою горизонт у полі зору. Зображення ландшафту не мають чітких характеристик визначеного місця, звідки їх було створено, але раз-по-раз присутнє відчуття знайомого в пам’яті. Якщо не ландшафту, то досвіду страху його втратити.
Увага на деталі місць, що вислизають, проте в які ще можна потрапити, принаймні втішає під час блукання в архівах особистої памʼяті. Адже після остаточного неповернення тільки в памʼяті зворотній рух і буде можливий.
*Досі дивно оприявнювати подібні реалії як буденне.
Кураторка: Віта Котик
Менеджерка проєкту: Анастасія Гаразд
Фото експозиції: Дар’я Ланова